Діти війни. Як у сім’ях говорять про те, що відбувається в Україні
Війна в Україні - велика трагедія для усіх її жителів. Руйнуються не лише міста, села, будинки. Руйнуються людські долі і життя.
Одними з тих, на кому війна залишить свій слід, будуть діти, які цю війну застали і побачили.
Напевно, усі бачили, що росія принесла в окуповані населені пункти. Як від їх дій страждають і дорослі, і діти. Але навіть ті, хто встиг виїхати у перші дні вибухів і пострілів, мають великий стрес.
Як дорослі говорять з дітьми про війну, чи пояснюють її значення, що змінюється у дітях, ми дізнавалися у батьків.
Ми поставили дорослим одні й ті самі питання про їх дітей.
***
Кирил, 7 років. Відповідає мама Дар’я.
Ілюстративне фото
Чи розповідали ви дитині про те, що відбувається в Україні?
Так, розповіла. Про першу війну на Донбасі, тому що наші родичі там, ми бачимось раз на рік. Ще багато питань було звідки ми з татом, та інше. Коли почалась війна з лютого, то мій син вже в свої 7 років в теорії знав, що це таке, і що, мабуть, ми знову будемо змушені покинути дім.
Як дитина реагувала на сирени? Чи пояснювали ви, для чого це?
Ми живемо у Київській області, у нас немає сирен, але, коли приїхали в Моршин, перший раз почули їх там. Він спокійно реагує, але я бачу, як це руйнує щось всередині нього, якусь безтурботність його дитячу, де він вже повинен знати про такі звуки тривоги.
Чи виїжджали ви? Як проходила дорога?
Ні, ми виїхали не одразу, коли вийшли з Київської області окупанти з деяких сіл. Тільки потім ми поїхали відпочити на три тижні. Я поясню, чому ми не виїхали одразу. З 2014 року мій чоловік був в АТО, я була одна з дитиною, також в мене було 7 переїздів за 8 років. Я настільки втомилась. Поки всі будували своє майбутнє, ми скитались, поки ми змогли знайти сили та встати знов на ноги. Пройшло небагато часу, як це знову почалось, нам було дуже складно прийняти рішення по від’їзду одразу та знову. Ми були у безпеці, наскільки це було можливо у нашому районі.
Як швидко проходила адаптація дитини? Як ви їй у цьому допомагали?
Діти на те вони і діти, в яку реальність їх не занурити, вони будуть жити у своєму світі, де вони вірять більше нас, де вони знають більше за нас, де їх розум сприймає все інакше та більше довіряє цьому світу, за них продовжують батьки піклуватись так само, як і до війни, тому сподіваюсь, що це не було травмою, хоч і є сумніви, але я вірю, що він сприйняв це як життєве та неминуче, як змирення з дійсністю, що якщо треба покинути дім - гаразд, тільки щоб батьки були поруч та живі. Це важливіше для нього, я це бачу. Де б ми не були, головне - разом. Так дитині спокійніше.
Як діти сприймали переїзд (якщо він був) і що говорили?
Не переїжджали, але навіть за три тижні не вдома, можна сказати, як на відпочинку, відпочинком не сприймала це дитина. Він питав про батька та дім, чи не будуть його знищувати.
Що для дитини зараз залишається найважчим?
Мабуть, страхи батьків (жартую), які більш переживають, що буде далі, та що роботи з роботою. Я вважаю, що все залежить від того, яка «погода» вдома, я намагаюсь жити далі, щоб моя дитина не була в постійних стресах. Але життя продовжується так само і для дитини, у якої купа своїх хвилювань: як скоро закінчаться заняття, як скоро йому куплять телефон. І Слава Богу, що поки ці проблеми для нього найважливіші… Я хочу сказати, я бачу по друзях, що їх діти накручені цією війною дуже, тому що батьки постійно давлять цими розмовами та страхом. Ми показуємо, що треба допомагати та стараємось не розмовляти вдома про війну, ні за першу, ні за цю. Ми живемо далі та робимо все можливе, що від нас залежить.
Чи згадують діти дім? Що кажуть про війну?
Саме в нашій ситуації, мій син дуже хоче побувати хоч раз у своєї бабусі вдома, він там ніколи не був. Ми не можемо поїхати в Донецьк, бо мій чоловік був в ЗСУ, та він колишній співробітник МВС України, ми не можемо навіть наблизитись до рідного міста, після другої війни, повторюсь, ми не виїжджали. Але зараз нищать село Студенок, там де ми ховались у 2014, коли я була вагітна, там живуть родичі, і ми кожного літа приїжджали і до війни, і вже після. Зараз багато наших знайомих приїхало до нас, коли ми розміщали їх, вони розповідали при моїй дитині, що зараз там відбувається. Він дуже переймається за бабусин дім та за його друзів, з якими він там познайомився та гуляв.
Він знімає тік-токи політичні, де чітко зображено його ставлення до країни-агресора та до рідної країни. Я спочатку не дозволяла, але зрозуміла, що таким чином дитина свої хвилювання та бажання висловитись показує ось в такій сучасній творчості… по-дитячому, без агресії, більш в жартівному плані, без образ та іншого…
На вашу думку, у чому найбільше війна вплинула на дитину?
Як сказав мій син вчора, коли погано написав контрольну, що головне - життя та здоров'я. І для мене ці звичні слова були в той момент якісь неймовірні. Поки до кінця я не розібралася, як саме вплинула війна на мою дитину. Єдине, що можу сказати, що на нього вже вплинуло багато, ще з тієї війни - розлучення з бабусями та дідусями, їх відсутність повноцінна в його житті та багато іншого, дуже багато. Наш стан, після першого приходу окупантів, все не перерахувати. Я би сказала так: поки що вплинула незламністю, яку він демонструє кожного дня в різних ситуаціях…
Дмитро, 14 років, Валерія 18 років. Відповідає мама Катерина
Ілюстративне фото
Чи розповідали ви дитині про те, що відбувається в Україні?
Звичайно, ми обговорюємо те, що відбувається. Вони і самі добувають інфу. Інколи заглиблюємось в історію, щоб краще зрозуміти причини війни. Говоримо про 2014-й, бо тоді вони ще були дуже малими. Згадуємо ті часи, порівнюємо.
Як діти реагувала на сирени? Чи пояснювали ви, для чого це?
Вдома (ми були до 14 березня) завжди ховалися у підвал. Тут, в Дніпрі, у нас немає бомбосховища в помешканні, де ми живемо.
Чи виїжджали ви? Як проходила дорога?
Виїжджали з молодшим сином. Донька лишалась з мамою вдома у Слов'янську. Дорога була нормальною, але страшно було, поки не виїхали з нашої області.
Найважчим було переживати небажання виїжджати моєї мами і доньки. Але щойно мама сказала, що напевне вони готові, то я одразу почала шукати можливості їх вивезти.
Читайте також: Евакуація з пухнастими. Як люди рятуються від війни разом зі своїми чотирилапими друзями
Як швидко проходила адаптація дітей? Як ви їм у цьому допомагали?
У сина адаптація була більш-менш швидкою й "безболісною". Він захворів і всі його сили йшли на одужання.
А в доньки, певне, ще й досі не відбулась адаптація. Вона виїхала 4 квітня. Як я допомагаю? Залучаю до волонтерського двіжу. Посилки, які друзі мене просять прийняти в Дніпрі і передати до Слов'янська, перенаправляю на неї. Якщо треба купити ліки комусь для Слов'янська - все це робить вона.
Як діти пережили переїзд і що кажуть зараз?
Не хотіли дуже виїжджати. Але розуміють все. Їхні друзі також виїхали - вони ж це обговорюють. У Лєри лишилась подруга в Маріуполі, довго не знала, що з нею. Важко це переживає.
Що для дитини зараз залишається найважчим?
Найважче для них зараз - це розуміти, що твої родичі і знайомі лишаються у Слов'янську і чекають руzzкіх.
Чи згадують діти дім? Що кажуть про війну?
Про дім розмови щодня... Говоримо, як повертатимемось додому. Ми більше з дітьми не про війну, а про Перемогу.
На вашу думку, у чому найбільше війна вплинула на дитину?
Дуже рада, що моїм дітям не довелось і не доведеться зазнати жахів війни, як в Лимані, Ізюмі й інших населених пунктах.
Вплинуло на навчання дітей. На їх звичний уклад життя. Їм доводиться адаптуватись до нового побуту (живемо вшістьох в одній кімнаті невеликій, вдома - у всіх своя кімната). Адаптуватися до чужого великого міста. Ходити за гуманітаркою…
Стас, 9 років. Розповідає мама Оксана
Ілюстративне фото
Чи розповідали ви дитині про те, що відбувається в Україні?
Так, я розповіла про те, що почалася війна. Що тепер все по-іншому. Сказала сину, що тепер він повинен без питань слухати те, що я йому кажу, бо це важливо для збереження нашого життя. Моєму синові Стасу скоро виповниться 9 років. 24 лютого я розбудила його вранці та сказала, що нам треба збиратися до бабусі. Спочатку ми із Слов'янська переїхали у Билбасівку. Там я йому пояснила, що почалася повномасштабна війна. Що Росія на нас напала та нам треба буде їхати у безпечне місце. Дитині було важко зрозуміти, що насправді відбувається
Як діти реагувала на сирени? Чи пояснювали ви, для чого це?
Сирени ми вже чули та ховалися у підвалі в Ужгороді. Вже не пам'ятаю, на який день ми виїхали. Стас коли чув сирену, швидко збирався та йшов у підвал. Я йому пояснила, що це необхідно, бо ми не знаємо куди може прилетіти ворожа ракета.
Чи виїжджали ви? Як проходила дорога?
Дорога до Ужгорода у нас тривала три дні. Ми їхали в машині. 20 квітня я зі Стасом рушила далі. Мене вмовила подруга їхати до Німеччини. Було і важко, і легко одночасно. Легко, бо дитина розуміє, що так треба та отримує належну материнську підтримку. Важко - бо не розумієш чи повернешся ти колись додому.
Як швидко проходила адаптація дитини? Як ви їм у цьому допомагали?
Адаптація і досі проходить важко. Нова мова, інші правила, чужа країна. Наразі Стас ходить до школи, але йому важко. Він хоче повернутися до друзів, боїться що ніколи їх не побачить, що ніколи не повернеться. Але наразі він сказав, що ми не можемо повернутися додому в Україну, бо путін дуже коварна та підступна людина та може стрельнути всюди. Сказав, що повернемося, коли він помре. Він дуже подорослішав. Він по-дорослому міркує про війну, як маленький політик. Так не повинно бути. Він ще дитина, а у нього забрали дитинство. Він часто плаче, бо його татко військовий. Він боїться за його життя. Є такі речі, що я не кажу йому, бо він ще дитина, але він і так все розуміє.
На вашу думку, у чому найбільше війна вплинула на дитину?
Ця війна залишить назавжди відбиток на всіх нас, а особливо на дітях. Головне - не забувати дорослим про дітей та підтримувати їх. Треба пам'ятати, що ми, на жаль, не можемо змінити те, що відбувається або ж вплинути, виправити це жахіття. Але ми можемо вплинути на майбутнє наших дітей, бо це наш внесок в Україну. Вони - наше майбутнє. Майбутнє нашої України.
Максим, 7 років. Розказав тато Андрій
Ілюстративне фото
Чи розповідали ви дитині про те, що відбувається в Україні?
Про повномасштабну війну ми відразу не розповідали Максиму, але коли у Слов'янську почали гудіти сирени і можна було почути вибухи, все стало очевидним. Ми почали ховатись, тоді наш син і дізнався, що путін напав на нашу країну. Тим паче Максим чув розмови батьків і сам почав все розуміти.
Як дитина реагувала на сирени? Чи пояснювали ви, для чого це?
Сину не дуже хотілось йти у сховище, коли були сирени, йому хотілось продовжувати своє буденне дитяче життя, гратись, бігати по хаті. З нетерпінням чекав кінця тривоги, аби знову увімкнути мультики чи погратись. Ми пояснювали, що під час тривоги небезпечно знаходитись біля вікон і треба ховатись, адже може статись вибух і вони розіб'ються.
Чи виїжджали ви? Як проходила дорога?
Виїзд для дитини був черговою пригодою, Максим сприймав це як подорож. Виїжджали машиною, тому умови в дорозі були досить сприятливі для дитини. Їхали 2 дні і син все ж трохи втомлювався.
Як швидко проходила адаптація дитини? Як ви у цьому допомагали?
На новому місці Максим адаптувався досить швидко, продовжилось дистанційне навчання. У новому місті почали ходити у парки, на майданчики, тут для дітей багато розваг, тому Максиму тут цікаво. У дворі познайомився з дітьми, знайшов нових друзів. Максим сумує за домашніми тваринами та своїм велосипедом, проте ситуацію сприймає нормально і продовжує жити своїм безтурботним життям. На щастя, тут ми не чуємо вибухів і не маємо терміново бігти у сховище.
На вашу думку, у чому найбільше війна вплинула на дитину?
Війна безумновно вплине на наших дітей, бо вони вже знають, що таке повітряна тривога, що таке вибухи і евакуація. Дуже хочеться, щоб скоріше закінчилась війна і наша малеча могла насолоджуватись своїм дитинством сповна.