Мої родичі з росії. Як українці спілкуються з близькими з тих територій
Одна з багатьох сімейних трагедій України наразі у тому, що через війну росії проти України, багато сімей опинилися по різні сторони барикад.
Хтось намагається максимально абстрагуватися і не спілкуватися на політичні теми, чи теми війни, але будемо чесними, у нашій реальності це майже неможливо.
Ми поспілкувалися з декількома сім’ями, які мають родичів на тій стороні - в росії або на окупованих територіях, які мають протилежні погляди на цю війну.
Олесі 29, вона має племінницю Аллу в росії.
Різниця у віці між ними - 5 років. Раніше, коли вони були дітьми-підлітками, Алла часто влітку приїжджала на Батьківщину своєї бабусі - на Донбас. Донеччина родичів з росії завжди зустрічала соковитими вишнями і абрикосами, рясними садами. Олеся згадує, що назад родичі поверталися завжди із забитою автівкою різних продуктів. Бабуся їх жаліла, бо там, де жили родичі, фруктів майже не було.
З початком війни на Донбасі у 2014 році дівчата не обговорювали події в Україні, хоча Алла була підписана на Олесю у соцмережі, де та часто показувала, що відбувається у неї вдома і пояснювала свою патріотичну позицію. Конфліктів не було.
У 2022 році все змінилося. В якийсь момент під час спілкування Алла видала дивну фразу: “А що ви 8 років мовчали про Донбас”? Тут стало все зрозуміло.
“Алла, ты дура? Я и есть Донбасс”, - обурилася тоді Олеся. Вона намагалася пояснити, що російська армія вбиває українську націю, але родичка це не могла збагнути. В телевізорі у них зовсім інша картинка. Вона була впевнена, що росія рятує Україну від нацистів і взагалі не реагувала на те, що її родичі на власні очі бачать, що відбувається. Олеся навіть намагалася запросити Аллу в Україну, але та, звичайно, відмовилася.
“Бажаю вам, щоб ти ніколи не переживала те, що пережили вагітні жінки у Маріупольському роддомі, коли його обстріляли”, - це була остання фраза у спілкуванні дівчат. Більше вони не переписувалися.
Світлані 55, її рідний брат і племінники наразі знаходяться на окупованій ще у 2014 році Луганщині.
У них завжди були протилежні погляди, але про політику вони зазвичай не говорили. Ще у 2014 році, коли брат обрав шлях окупації та невизнаних республік, Світлана всіма можливими силами підтримувала українську армію.
23 лютого 2022 року брат зателефонував Світлані і напідпитку почав вітати з тим, що вони скоро знову “будуть разом”. Що це означало, Світлана зрозуміла лише зранку наступного дня, коли в Україні почалася війна. Як виявилося пізніше, через село Світланиного брата проходила велика кількість російської техніки, яка йшла у бік нашої країни.
ПІсля того дзвінків більше не було. На окупованих територіях повністю зник український зв’язок, соціальні мережі заборонили. Ще декілька тижнів писала племінниця про те, що вони не винні у тому, що відбувається, що це не вони відправляли танки в Україну і про те, що вони дуже сильно хвилюються. Пропонували виїхати у так звану “ЛНР”. А ще писали про те, що українська армія сама обстрілює свої міста.
Родичів Світлана заблокувала. Вирішила, що розблокує лише після того, як закінчиться війна.
“Найбільше мені образливо, що вони знали, що буде війна. Знали і не сказали. Попередили б хоча б, щоб ми виїжджали, чи натякнули б”, - каже Світлана.
Валерії 28 років, вона має родичів у “днр”
Батьки Валерії багато років прожили у Макіївці - місті поруч із Донецьком. А на початку 2000-х років продали там будинок і переїхали на північ Донеччини. Проте, у Макіївці залишилося багато родичів різного ступеню близькості. З усіма ними родина продовжувала підтримувати стосунки, приїжджала у гості на свята та зідзвонювалося. Так продовжувалося до 2014 року.
У 2014 році, коли росія почала окупацію Донеччини, сім’я була змушена виїхати до столиці. Перший “тривожний дзвіночок” від родичів з Макіївки був саме тоді. Матері Валерії подзвонив брат. Коли він дізнався, куди саме сім’я виїхала, реакція його була така: “А что же вы так, решили искать приют у бандеровцев? Стали укроповскими подстилками? Ну ничего, армия днр до вас и там доберется”. Відтоді усіляке спілкування з братом та його сім’єю припинилося, хоча після цього він ще робив кілька спроб дотелефонуватися до матері дівчини.
Однак, у Макіївці ще залишалася кума матері, похресник та чоловік куми. З ними Валерія та її мати продовжували спілкуватися попри те, що не було можливості зустрітися особисто. Кожного разу у спілкуванні намагалися говорити на теми, не пов’язані з політикою та ситуацією на сході України.
Проте і тут поступово почали підкрадатися зміни в риториці. Спочатку кума розказувала про те, як їм добре живеться в “днр”, які там низькі на все ціни. Хвалилася, як вона з сім’єю їздила відпочивати у Сочі через росію.
Іншим разом вона обмовилася: “Да ты знаешь, я уже почти забыла украинский язык. Да и зачем он мне? Все равно же больше уже не понадобится”.
Коли почалася широкомасштабна війна, вона у розмові через Viber сказала таке: “Кума, может вы к нам приедете? Вас же Украина бомбит, они же утюжить будут”. Валерія та її мати обурилися та не знали, чи треба взагалі далі підтримувати спілкування.
Пройшло приблизно два місяці з початку повномасштабної війни. Кума написала знову зі словами: “нас вот тоже Украина бомбит”.
Минуло ще два тижні. Наступне повідомлення було таке: “Сына хотят в армию забрать, что делать?”
Ще через деякий час родичка написала: “Кума, я что-то ничего не понимаю. Тут говорят, что это все россия, и нас - тоже россия. Кому верить?”
Так потроху її ставлення до “ДНР” та росії змінювалося саме протягом широкомасштабної війни. З братом стосунки відновити не вдалося, бо виявилося, що переконати його неможливо. А ось із кумою спілкування вдалося зберегти, адже виявилося, що вона стала однією з тих, хто почав сумніватися у тому, що відбувалося попередні вісім років на сході України.