"Мене мотивують ті, хто загинув", - історія волонтерки з Дружківки, яка допомагає військовим ще з 2015 року

Аліна Сухомлін народилася і навчалася у Дружківці, що на Донеччині. Все йшло доволі звично, допоки у 2014 місто не окупували російські терористи. Аліні було тоді 15 років. Але це абсолютно і повністю змінило її сприйняття. Доволі швидко вона виїхала у Київ і вирішила, що буде допомагати українській армії. Волонтерством Аліна займається і досі.

Про її шлях від сходу та заходу і про досвід у волонтерстві читайте далі.

***

Аліна народилася і виросла в спокійному містечку Дружківка на Донеччині. Юна дівчина ніколи не могла передбачити, як життя приведе її до поворотного моменту.

Все було досить звично, поки у 2014 році російські терористи не окупували місто. Аліні було тоді всього 15 років, і ця подія повністю змінила її світосприйняття.

Коли конфлікт вибухнув, і Аліна стала свідком того, що відбувалося, вона почала ставити питання та аналізувати ситуацію навколо себе. Навколо неї були дорослі, чиї погляди впливали на її власну думку - вчителі, батьки, рідні, друзі. У такому середовищі важко було сформувати власну патріотичну позицію для підлітка. Попередні переконання стикались з новими реаліями, і внутрішній конфлікт Аліни почав наростати.

“Цікавитись українським, чи говорити українською не було прийнято. У школі так само до цього не привчали”, - згадує дівчина. 

У Дружківці на той час переважна кількість містян чекали на росіян. Але були і ті, хто відкрито висловлював свою проукраїнську позицію.

В її рідному місті Аліна відчула обмеження своєї свободи вислову та проукраїнських поглядів. Терористичні організації пригнічували будь-які прояви патріотизму. 

Ба більше, побачивши реальність проросійських терористів, сумніви відкинулися. Одним із найбільших вражень та переломних моментів для дівчини став її візит у місцеву “катівню”, куди бойовики приводили “незгодних” з їхньою позицією.

“У нас тоді була катівня, там колись знаходилося приміщення ще колишньої міліції. Мені довелося там побувати. Ми прийшли туди за моїми друзями. Те, що я там побачила - це теж дуже відбилось на мені і повпливало на свідомість. 

Там були віконечка з решітками. Ти проходиш і заглядаєш - шукаєш друзів. Люди піднімають голову, а там просто немає обличчя, там все в крові, просто м’ясо”. 

Друзі Аліни також були дуже побиті. А ненависть до тих, хто нахабно зруйнував звичне життя дівчини, ще більше формувала її свідомість.

Одним із найбільших потрясінь стала перша смерть друга у війні, яку тоді називали АТО. Хлопцю було 19 років.

***

Через певний час вона вирішила покинути рідне місто та виїхати до подружки, яка жила у Києві.

У столиці Аліна розпочала своє волонтерське життя. В цьому місті вона вперше дійсно відчула себе частиною чогось більшого. Волонтери, які були налаштовані патріотично, стали її новим колом. Вона стала активним членом громадських організацій та взялася за різноманітні волонтерські проєкти, збираючи гроші, речі, спілкуючись із такими самими підлітками, які з усіх сил намагалися бути корисними.

“Це була лагідна українізація. Перша організація, до якої я доєдналася - це МГО “Моноліт”. Це підлітки. Ми тоді збирали кошти, допомагали Печерському шпиталю. Я туди прийшла один раз і більше я туди не приходила. Ми прийшли з прапором, пакетами, я собі думала, вони (прим. поранені військові) зараз там лежать, може крапельничка, укольчик… А ми заходимо, а там молоді хлопці 18-19 років - без рук, без ніг, без двох кінцівок одразу…”.

Вже живучі в Києві Аліна почала переходити на українську. Це дивувало багатьох старих знайомих. Їй неодноразово писали погрози, спілкувались із рідними, які залишились в Дружківці і не могли зрозуміти, як таке може бути, що уродженка Донеччини почала себе українізувати.

“Коли я почала в Києві переходити на українську, з мене теж дуже сильно всі сміялися - сусіди, знайомі. Всі казали, що я якось не так живу, не так роблю. Як таке може бути - вона ж з “Данецкай області”.

Трохи пізніше Аліну запросили долучитись до ВГО “Сокіл”, - це була організація патріотичної молоді від партії “Свобода”. Разом із ними вона і залишилась. Вони часто влаштовували різні акції, організовували збори. Тоді дівчина і зареєструвалась у фейсбуці, який з часом стане основним майданчиком для пошуку однодумців та зборів.

У 2015-16 роках Аліна з друзями допомагали добровольцям, які навіть заробітної плати не отримували, тому для допомоги збирали все до останньої дрібниці - їжу, одяг, берці…

“Раніше потреби були абсолютно маленькі. Ми не збирали на дрони чи щось таке. Ми про це навіть ніколи не думали, що будемо таким займатись”. 

Через деякий час Аліна переїхала до Чернівців, де продовжила свою волонтерську діяльність. З місцевими волонтерами вона майже не працювала, але робила те, що було в її власних силах.

“Відкриттям для мене стало те, що для людей тут війни, по факту, не існує. Саме тут, в Чернівцях, війна існує для тих, хто вже втрачав, хто втрачає по сьогодні рідних та близьких. Іншим це не цікаво. Тут життя. Десь воно зупинилося, але не тут. Люди зайняті своїм життям, собою, на жаль. На щастя ніколи тут нічого не відбувалося, у порівнянні з іншими областями. Я людям цього не бажаю, але інакше ніяк на собі вони цього не відчують”.

Тут, у Чернівцях вона і зустріла новину про повномасштабне вторгнення. У те, що буде велика війна, дівчина не вірила. Хоча десь за два тижні до початку їй зателефонувала подруга з Києва і запитала, чи зможе вона з дитиною, якщо що, приїхати до Аліни. Та, звичайно, погодилась. Ніхто не здогадувався, що після того, як росія почне обстрілювати столицю, вибратися з Києва буде дуже складно. Цій жінці вдалося виїхати з Києва лише через два тижні великої війни. 

Аліна з подругою вирішили з дітьми на певний час навідатись до знайомих у Словаччину. Вони разом допомагали військовим навіть звідти. Але довго закордоном вони не висиділи. 

“Я там не можу, там все не моє, все чуже, а тут свої, які потребують допомоги. Всі люди, хто ще з початку АТО, почали писати про свої потреби, а я в іншій країні. Я повернулась назад і повернулася активна волонтерська допомога. Пішли збори, пішли дрони, пішли перші загиблі друзі…”.

Потреби у цій війні, звичайно, змінилися. Наразі найбільше збирають на машини, які вважають ледь не розхідним матеріалом, та дрони.

“Абсолютно новим відкриттям для мене стало, що у нас йде війна дронів. Наші військові вже прилаштувались і у них це вдається”. 

На жаль, змінилася і можливість, або бажання людей допомагати. На початку війни збір на 120 тисяч можна було закрити за тиждень чи два - розказує Аліна. Зараз ту ж суму можна збирати і декілька місяців.

“Люди ж у нас дуже втомились від війни. У нас не втомилися тільки військові. Мало хто у нас зараз хоче віддавати свої гроші. Умовно твій один донат - це одна твоя кава. Якщо ти не вип’єш три кави, а вип’єш дві - з тобою ж нічого не станеться? Але цей донат в 30 гривень - він може допомогти”. 

Час від часу Аліна їздить на Донеччину - додому, до Дружківки. У крайню поїздку, наприклад, збирала допомогу для шпиталю.

“Хочеться побути вдома. У мене там друзі вже повертаються і живуть там, придбали житло. Це дуже оптимістично. Ми приїхали - я побачила у волонтерів збір на шпиталь, думаю, поки я тут, чому б не зробити. Дуже мало, хто переживає за внутрішнє життя міста. Шпиталі там під постійними обстрілами, постійна нестача стандартних речей - ми привезли воду, чаї, кави, білизну, футболочки. Елементарні базові речі, але там немає і цього”.

Такі поїздки і відчуття дому дають Аліні надію та силу. У 2020 році вона була вдома з сином. Там він зробив свої перші кроки. Тому дівчині дуже хотілося, щоб вони знову мала цю можливість - їздити на її рідну землю, показувати сину Донеччину, знати, що її дім у безпеці.

Саме перебуваючи там Аліна відчуває життя на повну. Можливо, це через постійну небезпеку, яка породжує адреналін, а можливо, дім дійсно дає сили.

“Там життя. Там людей, звичайно з урахуванням військових, дуже багато. Там є життя і ти його відчуваєш. Звичайно, ти розумієш, що воно може закінчитися через 20 хвилин, чи годину”. 

Попри все, найважче даються втрати. На жаль, у цій війні загинуло занадто багато гідних українців.

“Морально важко втрачати. Я думала, коли багато втрачаєш, це тебе якось заточує і ти вже менше відчуваєш якось такого болю. Але ні. Це мене вбиває. Когось найбільше мотивують живі, мене мотивують саме ті, хто загинув”.

Життя Аліни - це історія про світогляд, який формувався в умовах війни. Це історія про те, як народившись на Донеччині, можна віднайти себе серед українського, а ще, що кожен може долучитися до важливої справи - підтримки власної країни в часи випробувань.

Читайте: Від бойового поля до бюрократичних процедур: Ветерани та їхні труднощі у цивільному житті